Залізниця з’єднала європейські міста і була надійним видом транспорту. Вона покликала у світ багатьох еміґрантів, які залишали рідну землю й їхали шукати кращої долі.

Місто від залізничної станції відділяла чимала відстань. Це використовували перевізники, які доправляли пасажирів до поїзда. Серед них було чимало євреїв. Багатші жителі міста почали відвідувати Польщу, Австрію, Німеччину. Побувавши у інших країнах, по-іншому дивились на забудову міста – почали будувати добротні багатоповерхові будинки, намагаючись запозичити технічні досягнення, що вже були у Європі.

1888 року розпочали будівництво залізобетонного моста, який відкрили 1909 року. На його долю випало дві війни. Під час Другої світової війни міст зазнав руйнувань, а після ремонту ще довго служив людям. Стрімкий розвиток автомобільного транспорту, повені поволі руйнували міст. Нині через ріку – трохи нижче за течією – перекинули новий міст, споруджений у дев’яності роки минулого століття. А старий, ніби скалічена людина, нагадує нам про давні події. На початку ХХ ст. в місті впроваджувались тогочасні європейські винаходи, зокрема, поштовий і телеграфний зв’язок. Заможний громадянин Снятина Добровольський, - як пише М.Бажанський, — спорудив будинок пошти. Добротна споруда і сьогодні служить людям. Першим її начальником був Альозій Аксентович. Пошта обслуговувала прилеглі до Снятина села. Під час Першої світової війни на пошті працювали військові. Їх переважно вона і обслуговувала.

У 1939-1941 роках начальником пошти був Худяк, після нього її очолював Попов. Під час Другої світової війни всі урядові установи підпорядковувались Повітовій раді, головою якої був доктор Іван Подюк. Керівником пошти рада призначила Филимона Калитчука, але німецьке керівництво замінило усіх працівників своїми спеціалістами. Очолював пошту Єгерь, його заступником став Нігут. Вони укомплектували штат працівниками, які вже мали досвід роботи на пошті – Аксентович, Улянович, Сорич, Лінецький. У телеграфній службі працювали чотири телефоністки. Приватних телефонів у той час в місті було біля близько десяти. Після закінчення війни поштові працівники обслуговували всю Снятинщину.

Нині важко уявити собі Снятин, який потопав у пітьмі. Так було в давньому місті. Однак біля будинків, де проживала знать, освітлення було. Древнє місто освітлювалося смолоскипами, ліхтарнями. У бідних хатах мерехтіли каганці, в багатших – світили гасові лампи. Ще перед Першою світовою війною міський уряд хотів побудувати електровню. Та лише після війни у 20-х роках на землі Данцевича на вулиці Вірменській побудовано будинок, в якому встановлено двигун, що виробляв електрику. 1927 року електровня дала першу енергію. Першим завідувачем електровні був Ян Конопка. Першими працівниками – брати Калитчуки, Зенон Гоїв, Роман Зварич. Разом з електрикою у місті впроваджувались інші технічні досягнення: будувалися об’єкти промисловості – бойня, олійниці, перший паровий млин.

Після Першої світової війни млин перейшов у власність братів Різенбергів. Нині цей млин – пам’ятка промислової архітектури, але, на жаль, недіюча.

За європейською традицією у західноукраїнських містах головною спорудою була ратуша з вежею, що височіла над навколишніми будівлями як символ цивільної влади. У Снятині будинок магістрату з ратушею та вежею будувався з 1861 по 1909 рік. До спорудження цієї архітектурної пам'ятки долучились жителі всього повіту. З кожного села на будівництво почергово виділяли підводи, якими підвозили будівельні матеріали. Робітники носили їх на плечах. Мурували вежу дужі і небоязкі, тобто ті, хто міг працювати на висоті. Ніхто не ремствував, не скаржився на важку ношу.

Людська пам'ять зберегла перекази про початок будівництва цієї гарної будівлі. Старожили розповідали, що бетон під ратушею для міцності замішували на яйцях. Інженери стверджували, що завдяки цьому ратуша з вежею простоїть не менше 300 років. Снятинці люблять свою ратушу, що стрімко злетіла увись і гордо зустрічає гостей, які їдуть на Прикарпаття або ж прощаються з ним. Вона стала символом Снятина, який з 1448 року одержав Магдебурзьке право і мав свій герб та прапор. На вежі викладено старий герб. На ньому зображено кам'яну стіну - символ оборонного значення міста, три вежі стверджують про наявність у древньому місті князівського замку, латинська літера "5" - початкова буква назви населеного пункту, лаврове і дубове листя — символи його слави й звитяги.

Під час реставрації вежі 1958 року в бронзовій кулі під флігелем будівельники знайшли документ, написаний польською мовою. Його дослівний переклад на українську зробила колишній працівник редакції районної газети Ярослава Блощук. У тексті документа, залишеного для нащадків, написано: "Діялось це в шістдесять першому році панування і сімдесять дев'ятій річниці уродин наймилостивішого нам пануючого Цісаря і Короля Франца Йосифа... за старости повіту Снятинського Петра Левіцького, маршалка цього ж повіту Стефана Мойси Росохацького, а старанням бургомістра Снятина Титуса Немчевського при співучасті комісії будівельної, священика Міхала Борового... (всього 28 чоловік), з них поляків -13, євреїв - 11, українців - 4)". Далі зазначається, що "мури-стіни цієї вежі від фундаментів аж до марцелати будинку магістрату були зведені при нагоді побільшення будинку коло 1868 р., решту стін в цьому році."