У поштовому віснику за 1910 рік німецьке поселення окремо не виділено. У 1930 році Г.Сайдлер наводить дані, що в Снятині проживає 318 німців. Серед німецьких колоністів було багато ковалів. Багато з них розселилися по всьому повіту. Михайло Бажанський наводить прізвища німців третього або й четвертого поколінь, які проживали у Снятині в 30-ті роки минулого століття: Вебер, Гайхерт, Гавер, Дреслер, Коп, Лівенсберг, Нерпає, Ріпель, Фраєр, Шваленберг, Штайтер та інші. Одним із кращих ковалів був Гергезаймер. Населення Августдорфу не цікавилося політикою, було законопослушним і високоморальним.

Згідно з міждержавним договором між Німеччиною і СРСР, у жовтні 1939 року жителі німецької колонії виїхали зі Снятина на батьківщину.

Микулинці й Кулачин були приєднані до Снятина в 1978 році. З того часу це мікрорайони міста. Але кожен з них має свою історію. За різними джерелами дата заснування села Микулинці не співпадає. Однак перша знайдена письмова згадка датується 1444 роком. Про походження назви села Микулинці існує легенда, яка розповідає, що виникло воно в період татарської навали на Русь. А заснував його один з ватажків князівського війська, якого звали Микула. За хоробрість і винахідливість у боротьбі з ворогами Микула був нагороджений землею вздовж Прута, де й заснував поселення. У цій місцевості поселилося ще 16 чоловік: Василь Лихий, Захарій, Клим, Олекса, Онисько, Худор, Микитиха, Дем'ян, Чорний Гаврило, Іванич, Соталко, Матіло, Микита Головатий, Ісрік.

Є версія, що назву село одержало від імені засновника Микули (попередня — від промислу ловлі риби). Жителі поселення займалися землеробством, риболовлею і полюванням. Багатьох перших поселенців Микулинців знищила страшна інфекційна хвороба — чума. У 1832 році власником села був Михайло Куманецький. У той час тут проживало 344 мешканці, в 1858 році - 465, у 1885 -755 чоловік. Пізніше власником села був дідич Ігнатій Шнірк, який володів 810 моргами орної землі, 226 моргами лугів, 37 моргами пасовищ, 106 моргами лісу. Селяни в той час володіли 668 моргами орної землі, 112 — лугів, 202 — пасовищ. Селяни-кріпаки відбували повинності, що в той час доходили до 5-6 днів на тиждень. Дідичі будували біля своїх дворів хатки і поселяли в них людей, які з'їжджалися на заробітки з різних місць. Селяни тяжко працювали за мізерну плату. А своє горе топили в корчмах. Збереглися слова напівзабутої пісні:

Стоїть корчма над болотом,
Тай пошита околотом.
Гей, ти корчмо,
ворог родини
Моя праця в тобі гине!

У 1848 році селяни позбулися панщини. Цю історичну подію увіковічнили, побудувавши пам'ятник скасування кріпацтва, що зберігся по сьогоднішній день. Зберігся і переказ про скасування кріпосного-права, в якому сказано: "Закріпачені селяни терпіли нестерпний гніт панів. Про свою тяжку працю на пана казали: "Ніч відігнала, ніч пригнала. Та вірили в цісаря , як у Бога. Були переконані, що про безчинства панів не знає цісар. А коли дізнається, то допоможе бідним. До молодого імператора Австрії Франца-Йосифа дійшли чутки про важку долю селян нашого краю. Він вирішив перевірити, чи так воно насправді.

Проїжджаючи через Галичину, зупинився заночувати в одній із селянських хат, саме в Микулинцях. Ранесенько господарі пішли на панщину, а Франц-Йосиф через деякий час, переодягнувшись у селянський одяг, надумав також попрацювати на панському полі. Та запізнився. За спізнення гайдук відшмагав хлопця гарапником біля Білої брами (кам'яні ворота при в'їзді до помістя дідича, сьогодні на тому місці розташована автоколона). Хлопець ледве прийшов у поле. Жаліючи його, селяни дали йому гарчик, щоб він приніс їм води. Хлопець пішов, але більше не вертався. А біля Білої брами залишив гарчик, на дні якого побачили золоту печать з написом:" Від сьогодні кріпацтво скасовано. Франц-Йосиф".

Щорічно 16 травня селяни святкували щасливий день, який називали пам'яткою

Село Кулачин виникло біля річечки, яку ми звикли називати Потік, ще в часи, коли наші землі спустошували татаро-турецькі наїзники. В румунських джерелах XV століття Потік позначений під назвою Колачин, як ліва притока Прута. Отже, назва поселення може походити і від річки, до якої воно тулилося. Саме тут, в районі с. Завалля та с. Кулачин проходив один з татарських шляхів. Це було відгалуження від Покутського, або як його ще називали, "Золотого" чи "Злодійського" шляху. Сюди непрохані гості не один раз йшли на Снятин, щоб пограбувати багате місто. Далі їхній шлях проходив понад Потоком в сторону Потічка й Стецеви. Тому ріка Потік мала ще назву Татарський потік. А ще була дорога, що простягалася вгору від Галицького передмістя, якою ходили татари. Її також називали татарською (нині це вулиця Широка).

За австрійських часів грабіжницькі наїзди татар на Кулачин припинилися. У цей час Кулачин і Оршівці були майже одним селом. За панування Польщі у Кулачині був прикордонний пост. У місті і в селах, що впритул прилягали до Снятина, були розвинені різні ремесла. В кінці XIX-на початку XX століть, окрім тих, про які вже згадувалось, варто назвати, боднарів. Дослідник Оскар Кольберг у І томі "Покуття" пише, що на етнографічній виставці, в Коломиї із Снятина були представлені різні боднарські вироби.

Серед кожухарів були відомі Дмитро Радомський, Олекса Москалик, Дмитро Керницький, Дмитро Куравський, родина Курилюків. Був у Снятині майстер з виготовлення кінської упряжі та сідел. Свої олійниці, де вичавлювали олію мали Грабовський, Ніцович, Дроздовський, Бурачинський, Бурляк, сім'я Котапських. Пасічництвом займалися Олекса Бордун і Дмитро Захаркевич. За Прутом мав пасіку Степан Зінковський.